УКРАЇНСЬКА КРАСА!
Шановні керівники хореографічних колективів народного танцю. Переглядаючи сторінки інтернету, знайшла дуже цікаву інформацію, про автентичні прикраси українських чарівних панянок. Коли почала вже детальніше вивчати ці прикраси, знвйшла дуже багато цікавої інформації. Корисна інформація стане вам у пригоді, при створені сценічного костюму.
Кора́лі — намисто із привозних намистинок коралових у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток може бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців.
Ґерда́н (від тур. gerdan — «шия»; силянка, драбинка, галочка, пупчики) — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Синоніми — ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, кри́за — си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка.
Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав усі груди. Орнамент і його колорит зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.
На сході України ця прикраса була невідома, траплялася на Поділлі та Волині, а в Галичині була надзвичайно поширена.
Ймовірно, силянка прийшла до Галичини з Угорщини. Подібні до ґерданів вироби, що називаються маржеле (margele), також поширені в румунській частині Буковини.
У 2021 році в Краєзнавчому музеї Івано-Франківська майстри встановили рекорд України, представивши на виставці 2629 традиційних ґерданів ручної роботи. Майстриня Галина Кутащук із Криворівні вдома зберігає силянки, яким понад 200 років.
Покутські ґердани із села Русова яскраві, на помаранчевому тлі, різноколірні, але переважає червоний. Є взори коломийські та яворівські. Гуцульським, переважно на чорному тлі, близько сотні років, на синіх стрічках — косівські, їм не менше 70 років.
Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Личман займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. У XIX — на початку XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки.
Особливо славились дукати. Їхня назва походить, очевидно, від «дукато» – старовинної італійської золотої монети. До дукатів припаювали вушка чи просвердлювали дірку та чіпали їх до коларів чи силянок.
Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. дукач лишився святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти. В Україні дукачами називали прикраси, виготовлені з монет державного карбування, прикрашені різноманітними розетками, вибагливими баранцями. Вони були визолоченими, литими, часто з кольоровими скельцями посередині і мали вушко для підвішування. Побутували різні способи носіння дукачів: три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.
Серед нагрудних прикрас на Кіцманщині широке розповсюдження мали салби – срібні монети, або пришиті до намиста, або порядово пришиті до основи, шитої з білого льону або чорного фетру та окантованої червоною призбираною стрічкою. Основа мала вигляд півмісяця або видовженого прямокутника з напівкруглим завершенням нижнього краю.
Салби носили дівчата і жінки-молодиці. Іноді їх було так багато, що сам виріб міг важити до кількох кілограмів.
Монисто – прикраса, яку носили на шиї. Назва походить від пласлов’янського «намиста», болгарського «мониста» і пов’язане із праіндоєвропейським Monī – «шия». Латинське слово monīle також означає «намисто, кінська грива», а давньоіндійське mаnуā «потилиця», «карк». Циганське мен – також «шия». Отже, поширене у всьому світі.
Мандрівники із Зх. Європи згадують у своїх подорожніх нотатках, що на шиї слов’янки грошей більше, аніж коштує її дім.
Популярним було монисто і серед циганок. Зазвичай носили його не тільки для прикраси, а як своєрідний гаманець – в дорозі завше були під рукою гроші, якими можна було заплатити, знявши їх із шиї. Циганське монисто, ймовірно, походить із індійської культури, де його носять не лише на шиї, а на поясі, зап’ястях і щиколотках.
